Людина, яка навчила світ не вбивати бджіл. Як козацький нащадок із Митченків винайшов рамковий вулик за 37 років до американців

До Петра Прокоповича мед добували просто: вулик закурювали сіркою, бджоли гинули, стільники вирізали. Тисячі років це було єдиним способом. У 1814 році в селі Митченки на Батуринщині козацький нащадок придумав вулик, який дозволяв збирати мед, не знищуючи бджолину сім’ю. Американець Лангстрот запатентував подібну конструкцію лише через тридцять сім років.

Петро Іванович Прокопович народився 29 червня 1775 року в Митченках – селі за сім кілометрів від Батурина. Батько – священик козацького роду Прокоповичів. З того ж роду, до речі, походив і Феофан Прокопович – ректор Києво-Могилянської академії, богослов і один із найосвіченіших людей свого часу. Дальня родина, не пряма спорідненість, але корені спільні.

Петро Іванович Прокопович (1775–1850). Wikimedia Commons, Public Domain

Від Могилянки до штурму під Суворовим

В одинадцять років Прокопович вступив до Києво-Могилянської академії – головного навчального закладу України того часу. Вісім років навчання, клас риторики, вільне володіння кількома мовами. Але після академії роботи вчителем не знайшлось. За порадою батька Прокопович пішов до армії.

Він служив у Переяславському кінно-єгерському полку. Працював кресляром в Одесі – будував місто, яке щойно засновували. Брав участь у Персидському та Кавказькому походах. А у 1794 році штурмував Прагу – передмістя Варшави – під командуванням Суворова. Дослужився до поручика, став ад’ютантом генерала Боура.

У 1798 році подав у відставку. Двадцять три роки, поручик, попереду блискуча кар’єра – і раптом усе кидає. Родина позбавила його спадщини за відмову від військової служби. Він повернувся додому, побачив пасіку молодшого брата – і зрозумів, чим хоче займатись до кінця життя.

Вулик, який змінив усе

Дванадцять років Прокопович вивчав бджіл. Вів щоденник спостережень, виготовляв вулики, експериментував. До 1808 року мав п’ятсот вісімдесят вуликів. А в 1814 році сконструював те, що змінило бджільництво назавжди.

Креслення рамкового вулика Прокоповича з французької енциклопедії 1877 року. Wikimedia Commons, Public Domain

Він виділив рамку як самостійну частину вулика. Кожну рамку можна було дістати, оглянути, зібрати мед – і повернути на місце. Бджоли залишались живими. Це була революція, порівнянна з появою друкарського верстата для книг: те, що раніше потребувало знищення, стало відтворюваним.

Прокопович назвав свій вулик «Петербурзьким». Також винайшов розділову решітку – перегородку, через яку проходять лише робочі бджоли, але не матка. Це дозволяло отримувати чистий стільниковий мед без розплоду.

Американець Лоренцо Лангстрот запатентував свій рамковий вулик у 1851 році – через тридцять сім років після Прокоповича. Конструкція Лангстрота стала світовим стандартом завдяки концепції «бджолиного простору». Але першість – за українцем із Митченків.

Школа в Пальчиках

У 1828 році Прокопович відкрив першу в Європі школу бджільництва. Спочатку в Митченках, потім перевів на хутір біля села Пальчики, де спеціально купив землю.

Програма навчання тривала два-три роки. Учні вивчали теорію бджільництва, працювали на пасіці з півтори тисячі вуликів, вчилися виготовляти вулики у спеціальній майстерні, освоювали садівництво та городництво. Прокопович навчав розпізнавати стан бджолиної сім’ї за польотом, рухами та дзижчанням бджіл. Навчання велося українською мовою.

Учні давали обітницю: заборона тютюнопаління та алкоголю. Серед студентів були діти селян-кріпаків, сироти, юнаки з двадцяти п’яти губерній імперії – українці, башкирці, мещеряки, грузини. На десяту річницю школи в ній навчалися сімдесят чотири учні.

Школа працювала п’ятдесят три роки – від 1828 до 1879. Випустила від семисот до півтори тисячі бджолярів. Багато з них стали викладачами сільськогосподарських шкіл, публікували статті, відкривали власні школи бджільництва по всій імперії.

Двісті мільйонів бджіл

Вулики в Кочубеївському парку Батурина. Wikimedia Commons

На піку свого господарства Прокопович утримував понад десять тисяч бджолиних сімей. Для порівняння: середня промислова пасіка сьогодні – двісті-п’ятсот вуликів. Десять тисяч – це приблизно двісті мільйонів бджіл під управлінням однієї людини.

Прибуток від пасіки у 1839 році перевищував двадцять тисяч рублів щороку – величезні гроші на той час. Імператор Микола I особисто приїздив на Чернігівщину скуштувати меду. Більше того: коли залізницю планували прокласти через пасіку, цар наказав змінити маршрут, щоб не зашкодити вуликам.

Прокопович опублікував понад шістдесят наукових статей. Головна праця – «Записки о пчелах» – так і не побачила світ за його життя. Він просив дозвіл на власну друкарню для видання книги, але отримав відмову. Рукопис після смерті його наступника був знищений.

Батько і син

Прокопович не був одружений офіційно. Мав стосунки з Ганною Боровиковою – ймовірно, наймичкою. Від цих стосунків народився Степан, якому Прокопович дав прізвище Великдан. Офіційно не визнав сина, але опікувався ним змалку і навчив бджільництву.

Після смерті Прокоповича в 1850 році Степан Великдан очолив школу. Під його керівництвом пасіка зросла до десяти тисяч вуликів, він опублікував понад п’ятдесят статей. У 1879 році Великдан раптово помер. Після його смерті на шкільне майно наклали арешт, а потім все розграбували і знищили – разом із улюбленими липами Прокоповича, пасіками, рукописом «Записок» та портретами.

Спадок

Петро Прокопович похований у Пальчиках, на території своєї школи. Бронзовий пам’ятник на могилі одного разу викрали – довелося замінити бетонним.

Сьогодні Україна – перша в Європі та п’ята у світі з виробництва меду. Чотириста тисяч бджолярів, близько ста тисяч тонн меду щороку. Національний науковий центр «Інститут бджільництва» у Києві носить ім’я Прокоповича. Там же – музей з дванадцятьма тисячами експонатів, включно з оригінальним рамковим вуликом.

У 2015 році Національний банк випустив пам’ятну монету – дві гривні з портретом Прокоповича та бджолиними стільниками. Пам’ятники стоять у Батурині, Львові, Івано-Франківську, Києві. Його ім’ям названо вулиці в кількох містах.

Козацький нащадок зі села за сім кілометрів від гетьманської столиці навчив світ не вбивати бджіл. Тридцять сім років до того, як це зрозуміли в Америці.

Джерела

– Прокопович Петро Іванович – Вікіпедія
– Petro Prokopovych – Wikipedia EN
– Прокопович – Велика українська енциклопедія
– Батуринський період Прокоповича – 0462.ua
– Історія бджільництва в Україні – we.org.ua

Світлини: Wikimedia Commons. Public Domain.

«Наш Батурин» / «Місцеві медіа»

P.S. Якщо маєте у своїх архівах старі світлини Пальчиків, Митченків або будь-які матеріали, пов’язані з історією школи бджільництва – надсилайте на наш Telegram-бот: https://t.me/mmedia_addnews_bot. Ця історія заслуговує на більше уваги.