У гетьманському Батурині, в Генеральній військовій канцелярії, служив чоловік, через руки якого проходили найтаємніші папери держави – шифровані листи, посольські депеші, кореспонденція, про яку часом не знав навіть сам гетьман. Звали його Самійло Величко, і саме з тих батуринських документів виросла згодом найголовніша козацька хроніка – «Літопис», що зберіг для нас пам’ять про козацьку Україну.
Народився Самійло 1670 року на Полтавщині, у козацькій родині. Батько, козак першої сотні Полтавського полку, був людиною грамотною й тримав велику книгозбірню – звідти, з батьківських книжок, і почалася його дорога до науки.
Хлопець склав іспити до Києво-Могилянської колегії, одного з найавторитетніших навчальних закладів тогочасної Європи, де опанував латину, німецьку та польську. А коло 1690 року здібного спудея скерували туди, де билося серце козацької держави, – до гетьманської канцелярії.
У Батурині Величко став канцеляристом генерального писаря Василя Кочубея. Служив йому за «дворянина» – на найделікатніших і найтаємніших дорученнях: вів шифроване листування з царем, з господарями Волоським і Мунтянським, навіть ту кореспонденцію, про яку не знав гетьман. У цьому статусі він пробув п’ятнадцять років.
1705 року Величко перейшов до Генеральної військової канцелярії старшим канцеляристом. Ходив у походи, виконував секретні доручення, був причетний до посольств Івана Мазепи. Через його стіл проходила висока політика гетьманської столиці – і він бачив її зсередини, як мало хто.
Кінець батуринської доби був страшний. Восени 1708 року, після переходу Мазепи на бік шведів, військо Меншикова знищило гетьманську столицю. А наприкінці того ж року Величка заарештували – як людину, близьку до гетьмана. Кілька років він провів у неволі на Чернігівщині й вийшов на волю аж близько 1715-го, як припускають, за сприяння Кочубеєвого сина.
На службу він уже не вернувся. Оселився врешті в рідних Жуках, учителював і взявся за справу, що пережила століття.
Спираючись на документи гетьманської канцелярії, на козацькі літописи, листи й реєстри, Величко написав перший систематичний виклад історії української козацької держави. «Літопис» охоплює події від Хмельниччини до початку XVIII століття й лишається одним із найголовніших і найдостовірніших першоджерел тієї доби.
Працював він уже на згасанні. Багаторічне напруження відібрало зір – осліплий літописець диктував нові сторінки найнятим писарчукам. Повний текст «Літопису» до нас не дійшов, а надрукували його лише через сто з лишком років, у середині XIX століття.
За радянських часів його працю намагалися перекрутити – бо мазепинець Величко писав про гетьмана не так, як велів офіційний канон. Та хроніка пережила і це.
2020 року, до 350-річчя літописця, Україна вшанувала його на державному рівні й випустила пам’ятну монету. А перше повне видання «Літопису» представили саме там, звідки починалася його дорога в історію, – у Батурині, у заповіднику «Гетьманська столиця». Перо, що колись служило гетьманській канцелярії, повернулося додому.
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Батурина чи відомих земляків – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot. Кожне фото допомагає зберегти пам’ять про наш край.