Його хрестили у Воскресенській церкві Батурина, під якою лежить останній гетьман. Через шістдесят два роки він у Нью-Йорку взявся перевидати «Історію України-Руси» Михайла Грушевського – десять томів в одинадцяти книгах. Між цими двома точками вмістилися сірожупанний полк, польський табір і дві втечі.
29 січня 1892 року в батуринській Воскресенській церкві хрестили немовля – Антона, сина козака Андрія Федоровича Білоуса й Параскеви Прокопівни. Церква на той час стояла вже девʼяносто років: її звів гетьман Кирило Розумовський як власну усипальницю, і від 1803 року він лежав у крипті просто під ногами тих, хто прийшов на хрестини.
Народився хлопець 28 (16) січня. Число «17 січня», яке досі мандрує біографіями, – помилка перерахунку календарів; на неї окремо звертає увагу довідкова стаття про Білоуса.
Про дитинство й навчання не збереглося майже нічого. Наступного разу імʼя зʼявляється вже у військових документах Української революції: старший лікарський помічник 1-го Сірожупанного полку Армії УНР. Не лікар – саме помічник, фельдшер; чи здобував він медичну освіту і де саме – доступні джерела мовчать.
Сірожупанники народилися в австрійських таборах: Союз визволення України зібрав там українців із полонених російської армії, і навесні 1918-го у Володимирі-Волинському з них почали формувати дивізію. Назву їй дав колір сукна – жупани були сірі. 1 вересня 1918 року вона пройшла парадом у Києві, а потім її відправили на північну Чернігівщину, у смугу Конотоп – Кролевець. Тобто за кілька десятків верст від Батурина.
У листопаді 1918-го сірожупанники підняли повстання в Конотопі й перейшли на бік Директорії, потім була зима боїв на Чернігівщині й важкі втрати під Коростенем і Житомиром. Навесні 1919-го дивізію перекинули на протипольський фронт, де вона розрослася в корпус із двох дивізій. Той корпус перестав існувати за кілька травневих днів: у середині травня поляки розбили сірожупанників під Луцьком, і більшість корпусу пішла в полон. 16 травня туди потрапив і Білоус. Спершу табір у Ковелі, потім – Вадовиці.
У таборах був тиф, воші й голод. Вихід із них пропонували вербувальники Добровольчої армії: підписуєш – виходиш. Білоус разом із другом Василем Проходою підписав. Обох відправили до Російського комітету у Варшаві.
Прохода був старшиною того самого 1-го Сірожупанного полку; у полон він потрапив за чотири дні після Білоуса, в самому Луцьку.
Це була перша втеча. Щойно ешелон дійшов до Варшави, обидва зникли з-під опіки нових командирів і знайшли полковника Армії УНР Пузицького, який допоміг їм легалізуватися.
У серпні 1919-го Білоус і Прохода дісталися Камʼянця-Подільського. 29 вересня Антон Андрійович подав рапорт про поновлення на військовій службі. Його відрядили в Дунаївці – організовувати роботу полонених більшовиків на суконній фабриці. У грудні він виїхав до Шатави й дорогою захворів на тиф. Одужав. 1920 рік дослужив лікарським помічником і тимчасовим діловодом медичної канцелярії Армійського польового шпиталю імені Омеляновича-Павленка. За участь у визвольних змаганнях його відзначили Хрестом Симона Петлюри – за біографічними довідками, під номером 939.
Коли збройна боротьба УНР скінчилася, Білоус опинився в таборі для інтернованих у Каліші. У тому ж Каліші Прохода писав «Записки до історії Сірих або Сірожупанників» – три частини, які потім вийшли друком у збірнику «За Державність».
Друга втеча сталася 1922 року й виглядала непомітніше за першу.
Радянське посольство агітувало інтернованих повертатися додому. Білоус погодився. Ешелон поворотців рушив на схід, і десь у районі Ківерців на Волині Антон Андрійович від нього відстав. Просто не сів у свій вагон. Друзі допомогли влаштуватися на роботу неподалік Луцька – біографічна довідка називає його там лікарем, хоча освітніх підтверджень цьому знову-таки немає.
Прохода того ешелону не чекав: він виїхав до Чехословаччини й став інженером-лісівником. Від радянської системи це його не вберегло – у лютому 1945-го СМЕРШ заарештував його під Познанню, і він відсидів одинадцять років у таборах під Воркутою та в Комі. До США він дістався аж 1965 року, через десять після смерті свого батуринського друга.
Білоус лишився в Польщі й прожив там сімнадцять років.
З початком Другої світової він перебрався до Львова. 1942 року, за німецької окупації, розпочав видавничу діяльність. Що конкретно він друкував у ті два роки й на яких умовах, доступні джерела не повідомляють: у довідках стоїть лише рік початку. Партнери Білоуса пізніше згадували коротко: «від сорокових років він займався видавництвом, книготоргівлею, а частинно і друкарством».
У Львові 1943 року він одружився з Галиною Автономівною – вдовою поета й драматурга Євгена Плужника. Плужника заарештували 1934-го, у березні 1935-го засудили до розстрілу, вирок замінили табором, і він помер від туберкульозу на Соловках у лютому 1936-го. Галина померла в Нью-Йорку 1989 року.
1946-й Білоус зустрів в Аугсбурзі, 1949-го виїхав до США.
У Нью-Йорку він відкрив книгарню на 7-й вулиці Мангеттену – з книжками, привезеними ще з Європи. 1952 року над її вікнами зʼявився напис: «Ю. Тищенко – А. Білоус, Видавнича Спілка». Тищенко, він же Юрій Сірий, свого часу вів у Києві справи Михайла Грушевського й редагував «Літературно-науковий вісник». У Нью-Йорку в нього були дитячі книжки, але не було ні грошей, ні книгарні – у Білоуса було й те, й те.
Під спільною маркою вийшло дванадцятитомне зібрання творів Лесі Українки за редакцією професора Петра Одарченка. За спогадом партнерів Білоуса, друк усіх дванадцяти томів він оплатив сам – виторгом за власні книжки й готівкою, яку доносив до каси кількасотдоларовими порціями.
У листопаді 1953-го Тищенко помер. Уже за місяць Білоус узявся до наступного: перевидання десятитомної «Історії України-Руси», якої на той час ніде не можна було купити. У червні 1954-го другий том пішов у друк.
І тут його наздогнало все відразу. Гроші скінчилися – останні томи Лесі Українки виїли резерв, за словник Подвезька треба було віддати друкарні близько трьох тисяч доларів. А задавнена грудна жаба загострилася так, що напади повторювалися щомісяця. Лікарі вимагали повного спокою.
Білоус запропонував двом знайомим – професорові Іванові Крилову й Олександрові Балинському – скласти видавниче товариство саме під «Історію України-Руси». Кожен із них міг внести півтори тисячі доларів. Для одинадцяти книг на 7 600 сторінок цього не вистачало навіть приблизно.
21 липня 1954 року пʼятеро партнерів підписали договір і статут. Товариство назвали «Книгоспілка» – на честь всеукраїнської кооперативної спілки, яка працювала в Києві, а потім у Харкові й наприкінці 1930-го перестала існувати як видавництво. Білоус став головою і продав товариству весь запас своєї книгарні з обладнанням за 6 500 доларів, з виплатою по сто доларів на місяць. Сто комплектів Лесі Українки залишив дружині.
Головував він три місяці. Далі здоровʼя змусило передати справи Крилову, а наприкінці березня 1955-го Білоуса забрали до шпиталю.
Звідти він викликав Крилова й Балинського терміново, того ж вечора: «О, ні, ні, завтра може бути пізно!» Коли до палати зайшла дружина, попросив її вийти. Далі, за спогадом обох, розплакався, а тоді сказав дослівно: «Друзі мої! Тримайте наш твір „Книгоспілку“ міцно у своїх руках. Те, що винні мені, тим же порядком передайте моїй дружині. Допоможіть їй стягнути з одної канадської книгарні борг 400 доларів. Зморився… хочеться подрімати…»
У середу 6 квітня 1955 року о 9:55 ранку Антін Андрійович Білоус помер у нью-йоркській лікарні. Йому було шістдесят три. «Свобода» повідомила про це 8 квітня, у номері, де решта шпальти зайнята великодніми привітаннями: панахида того ж вечора в похоронному домі Петра Яреми на 7-й вулиці, похорон у суботу, тіло перевозять до Свято-Троїцької церкви на 21-й. Наступного дня там вийшли поруч три повідомлення – від управи УВАН у США, від дружини й від «Книгоспілки».
На той момент «Книгоспілка» встигла розіслати другий том «Історії» двадцяти сімом передплатникам.
Далі вона пропрацювала ще тринадцять років. Вийшли всі десять томів «Історії України-Руси» в одинадцяти книгах і пʼятитомна «Історія української літератури» Грушевського, двадцятитомний Франко, Коцюбинський, Гоголь, «Лис Микита», український буквар – близько 120 тисяч примірників на всі видання. Розходилися вони через книгарні від Торонто й Вінніпега до Лондона й Австралії. Том «Історії» коштував у передплаті шість доларів – американське видавництво просило за свій передрук десять.
У 1968-му партнери, обидва вже хворі, продали склади за безцінь і 1 червня віддали власникові будинку ключі від порожньої книгарні. Пан Магаль, господар, сказав, що йому шкода: він пишався тим, що в його домі була книгарня. За два з половиною роки ліквідації товариство встигло розрахуватися з усіма – зокрема віддати останні понад девʼятсот доларів Галині Автономівні Білоус, яка тримала їхні векселі й за всі роки затримок жодного разу не тиснула.
Джерела:
Білоус Антон Андрійович – https://uk.wikipedia.org/wiki/Білоус_Антон_Андрійович
«Книгоспілка» (Нью-Йорк), Енциклопедія Сучасної України – https://esu.com.ua/article-8693
Балинський О., Крилов І. «Книгоспілка» в Нью-Йорку. Документальний спогад // «Визвольний шлях», 1976, ч. 2-4 – https://rvv-kniga.com/book-club-in-new-york/
«Помер видавець Антін Білоус» // «Свобода» (Джерсі-Сіті), 8 квітня 1955, ч. 67, с. 6 – https://archive.svoboda-news.com/wp-content/uploads/Svoboda-1955-067.pdf
Воскресенська церква (Батурин) – https://uk.wikipedia.org/wiki/Воскресенська_церква_(Батурин)
Сірожупанники – https://uk.wikipedia.org/wiki/Сірожупанники
Прохода Василь Хомич – https://uk.wikipedia.org/wiki/Прохода_Василь_Хомич
Плужник Євген Павлович – https://uk.wikipedia.org/wiki/Плужник_Євген_Павлович
«Книгоспілка» (кооперативна спілка, Київ – Харків) – https://uk.wikipedia.org/wiki/Книгоспілка
Білокінь С. Антон Білоус – еміграційний видавець із Батурина // зб. наук. пр. НІКЗ «Гетьманська столиця». Чернігів: Десна Поліграф, 2011. С. 112–113
Подобєд П. З-під Конотопа до Аризони: невигадані історії вояків армії УНР. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2016. С. 167–169
Світлини: з архівів Вікісховища, порталу rvv-kniga.com та цифрового архіву газети «Свобода»
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі фотографії Батурина, документи чи листи родин, які виїхали за океан, – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Наш Батурин» / «Місцеві медіа»