Генерал із гетьманської столиці: як батуринець Василь Кирей від царських гармат прийшов до української армії

2 листопада 1708 року Батурин перестав існувати. Військо Меншикова випалило гетьманську столицю дощенту, і на місці мурованих палаців лишилося згарище. Минуло сто сімдесят один рік – і в цьому ж місті, у родині, що вже давно жила пам’яттю про втрачену державу, 1 січня 1879 року народився хлопчик, якому судилося командувати артилерією найбільших армій свого часу. А наприкінці життя – спрямувати її на захист української державності, що народжувалася вдруге.

Про дитинство Василя Кирея в Батурині відомо небагато. Місто на Сеймі на той час було тихим заштатним містечком Конотопського повіту Чернігівської губернії – від колишньої гетьманської величі лишалися хіба руїни палацу Розумовського та переказ про трагедію 1708-го. Та навіть тихе провінційне містечко знало, ким воно було колись, і ця пам’ять формувала людей.

Родина Киреїв дала армії двох гарматних офіцерів. Іван Тадейович (1876 року народження), імовірно, старший брат Василя, теж обрав артилерію, пройшов Першу світову й закінчив життя в еміграції у Франції. Для дрібного провінційного середовища вибір кар’єри в елітному роді військ був неабияким – артилерія вимагала математики й доброї інженерної освіти.

Освіту Василь здобував далеко від дому. Спершу Оренбурзький Неплюєвський кадетський корпус, потім – Костянтинівське артилерійське училище, яке завершив 1901 року. Далі були дві найпрестижніші військові школи імперії: Михайлівська артилерійська академія та Миколаївська військова академія Генерального штабу в Санкт-Петербурзі, яку він закінчив 1914 року – саме напередодні великої війни.

Перша світова стала для Кирея часом стрімкого злету. На фронт він вийшов командиром батареї, а вже 1916 року був полковником. Його стихією була артилерійська підготовка – мистецтво прокласти піхоті шлях крізь ворожу оборону вогневим валом.

За артилерійську підготовку Брусиловського прориву 1916 року Кирея нагородили Георгіївською зброєю. Улітку 1917-го відзнаки посипалися одна за одною: 20 червня він отримав звання генерал-майора за бойові заслуги, 7 липня став виконувачем обов’язків інспектора артилерії 41-го армійського корпусу, а 31 липня його відзначили орденом Святого Георгія за артпідготовку липневого наступу. У вересні батуринець прийняв командування 23-м армійським корпусом. За якихось три роки він пройшов шлях від командира батареї до генерала на чолі цілого з’єднання.

А потім імперія почала розсипатися – і Кирей зробив вибір, який визначив решту його життя. Восени 1917 року, командуючи корпусом, він рішуче взявся за його українізацію й зголосився служити українському війську.

Від листопада 1917-го він – начальник артилерії Гайдамацького коша Слобідської України. У грудні Центральна Рада призначила генерала головнокомандувачем українськими збройними силами на більшовицькому фронті. А в січні 1918 року, коли червоні війська Муравйова насувалися на столицю, Кирей став начальником штабу оборони Києва – у ті самі дні, коли під Крутами гинули київські студенти.

За Української Держави гетьмана Скоропадського батуринець служив у Генеральному штабі, входив до комісії з утворення військових шкіл і академій, був інспектором артилерії 4-го корпусу. Фахівець такого рівня будував армію не з ентузіазму, а зі знання справи.

Далі його шлях робить поворот, який непросто пояснити з відстані століття. Кирей не визнав влади Директорії й перейшов до Збройних сил Півдня Росії – армії генерала Денікіна, де очолив артилерійське постачання. Здавалося б, генерал відвернувся від української справи.

Та все виявилося складніше. У денікінському штабі Кирей був референтом з українських питань при генералові Врангелі й водночас очолював місію на переговорах із делегаціями Головного отамана Петлюри та українських повстанців – ішлося про спільні дії проти більшовицької Росії. Він до останнього шукав спосіб зшити докупи те, що історія розривала: білий рух і українську армію проти спільного ворога зі сходу. З рештками врангелівського війська генерал виїхав до Туреччини.

Останні два десятиліття життя Кирей провів у Чехо-Словаччині. Від 1924 року він очолив 11-ту артилерійську бригаду інтернованих частин, а потім перейшов на службу до чехословацької армії, де прослужив до 1938-го. Під час мобілізації того тривожного року, коли Європа сповзала до нової війни, генерал командував 11-ю артилерійською дивізією у східній Словаччині. У відставку він вийшов 1 вересня 1938 року – разом із втратою Чехо-Словаччиною Судет.

Помер Василь Кирей 5 червня 1942 року в Празі. Його поховали на Ольшанському цвинтарі – там, де знайшли останній спочинок сотні українців, яких доля розкидала світом після поразки визвольних змагань.

У рідному Батурині ім’я Кирея звучить куди тихіше за імена гетьманів, які прославили місто. Генерал, що народився серед руїн гетьманської столиці, лишився в тіні тих, чиї палаци тут відбудували. А проте його історія – така сама батуринська, як і козацька доба: людина звідси знову стала до зброї за українську державу.

Хлопець із Батурина пройшов повне коло. Він народився в місті, зруйнованому за спробу української незалежності, віддав талант розбудові української армії, а спочив на чужині – як і належало людині, чия батьківщина знову програла свою війну за державу. Але не назавжди.

Джерела:
Кирей Василь Тадейович – Вікіпедія: https://uk.wikipedia.org/wiki/Кирей_Василь_Тадейович
Буравченков А.О., Науменко К.Є. Кирей Василь Фадейович – Енциклопедія історії України, т. 4, с. 290: http://history.org.ua
Науменко К.Є. Кирей Василь Тадейович – Енциклопедія сучасної України: https://esu.com.ua
Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії УНР (1917–1921), кн. I. – К.: Темпора, 2007

Світлини: з архівів Вікіпедії та Wikimedia Commons

P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Батурина, документи чи фото військових родин краю – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot. Так ми разом збережемо історію нашого міста.

«Наш Батурин» / «Місцеві медіа»