Наприкінці XVII століття Батурин був не лише гетьманською столицею з гарматами й канцелярією. Тут, при дворі й у монастирі під містом, писалися книги, які пережили всі облоги. Одну з них – велетенський звід житій святих – почав чернець, що кілька років був придворним проповідником гетьмана і настоятелем батуринської обителі. Звали його Дмитро Туптало.
Народився він 1651 року в містечку Макарів на Київщині, у родині сотника Київського полку. Хлопця віддали до Києво-Могилянської колегії – найкращої школи тодішньої України, – а вже сімнадцятирічним він прийняв чернечий постриг. Попереду були роки мандрів монастирями, проповіді, книжки. Але доля його великої праці вирішилася саме на Гетьманщині, у Батурині.
До Батурина Туптала привело слово. Він мав рідкісний дар проповідника, і гетьман Іван Самойлович зробив його своїм придворним казнодієм – людиною, яка виголошувала казання при гетьманському дворі. А 1682 року чернець став ігуменом Крупицько-Миколаївського монастиря під Батурином – давньої обителі, яку тут звали просто Батуринською.
Монастирем він керував із перервами до початку 1690-х. Це були не тихі роки самозаглиблення: Батурин вирував політикою, сюди зʼїжджалася вся козацька старшина, а сам ігумен був у гущі подій. 1691 року, уже за гетьманування Мазепи, Туптало переніс до монастиря частину мощей святої великомучениці Варвари – реліквію, по яку сюди йшли прочани.
Та головним ділом його життя стали не проповіді й не монастирські клопоти, а книга. 1684 року Туптало взявся укладати «Четьї-Мінеї» – грандіозний збірник житій святих на всі дні церковного року. Він збирав, звіряв, переписував тисячі сторінок, шукав джерела по бібліотеках, працював роками. Це була праця, гідна цілого наукового інституту, – а робив її одна людина.
Перша частина побачила світ 1689 року в друкарні Києво-Печерської лаври. «Четьї-Мінеї» стали одним із найбільших творів українського бароко – їх читали, переписували, за ними вчилися цілі покоління. Мова, стиль, широчінь начитаності Туптала зробили книгу взірцем на століття вперед.
1701 року московський цар Петро I викликав ученого ченця на північ і призначив його митрополитом – спершу до Тобольська, а за рік до Ростова. Туди Туптало й повіз свою незавершену працю; останні томи «Четьїх-Міней» він дописав уже далеко від рідної землі, 1705 року. Там, у Ростові, він і помер 1709-го, на пʼятдесят восьмому році життя.
Через сорок вісім років його канонізували. Але для Батурина Дмитро Туптало залишається насамперед тим ігуменом, який під стінами гетьманської столиці розгорнув перед собою чисті аркуші й почав книгу, що переросла і його самого, і його добу.
Джерела:
Дмитро Туптало – https://uk.wikipedia.org/wiki/Дмитро_Туптало
Миколаївський Крупицький монастир – https://uk.wikipedia.org/wiki/Миколаївський_Крупицький_жіночий_монастир
Світлини: з архівів Вікімедіа (портрет св. Димитрія, гетьман Самойлович, Батуринська цитадель, Києво-Печерська лавра) та тизерна ілюстрація.
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Батурина, монастиря чи околиць – надішліть нам: @mmedia_addnews_bot
«Наш Батурин» / «Місцеві медіа»