1878 року садом у Пальчиках ішли двоє. Господар – шістдесятирічний пасічник Степан Великдан, уродженець сусідніх Митченок. Гість – історик Микола Костомаров, який приїхав із конотопським землевласником Левченком. Липові алеї на всі боки, між ними вулики, за ними смуги засіяних медоносами трав. У кутку саду господар підвів гостя до нефарбованої зрубної хати. «У мене, – сказав він, – є тут іще одна рідкість і коштовність». Хата виявилася келією святого Луки, купленою в ченців Крупицько-Батуринського монастиря.
Обидва села з цієї історії сьогодні в одній громаді. Митченки, де Великдан народився, і Пальчики, де він прожив більшу частину життя і де його поховали, входять до Батуринської міської громади Ніжинського району. У ХІХ столітті обидва села належали до Конотопського повіту Чернігівської губернії.
Він народився 14 липня 1819 року за старим стилем. У метричних записах, листах і пасічницькій літературі він десятиліттями фігурував як «помічник Прокоповича», «учень», «улюблений учень школи Прокоповича». Що Степан Великдан – рідний син Петра Прокоповича, встановив історик Олександр Лазаревський. Батько дав йому фах і школу, але не своє прізвище.
Про самого Прокоповича на «Нашому Батурині» вже виходила окрема стаття – про митченківського козацького нащадка, який винайшов рамковий вулик: https://nashbaturyn.mmedia.com.ua/liudyna-iaka-navchyla-svit-ne-vbyvaty-bdzhil-yak-kozatskyi-nashchadok-iz-mytchenkiv-vynaishov-ramkovyi-vulyk-za-37-rokiv-do-amerykantsiv/ Тут ідеться про те, що сталося з його справою після 1850 року.
Хлопець закінчив Конотопську повітову школу, звідки виніс «Похвальний лист за посильну працю і для заохоти надалі учневі другого класу Степану Великдану, який під час проведення в зазначеній школі прилюдного іспиту засвідчив ознаки пильності, особливої благозвичайності та вельми добрих успіхів». З 1835 року він уже в школі бджільництва. Прокопович писав про нього коротко й по-господарськи: один може справно переписати рукопис, задовольняюче диктувати і виправляти зшитки школярів. У 1836-му міщанина Великдана нагородили срібною медаллю «За усердие». У 1838-му Прокопович просив Імператорське Московське товариство сільського господарства надати «вчителеві і помічникові, купцеві 3-ої гільдії Великданові» право вчителя шкіл Міністерства народної освіти. Того ж року девʼятнадцятирічний Степан надрукував першу наукову статтю – «Про втрати бджіл через недбале утримання їх зимою» в «Земледельческом журнале».
Прокопович помер 22 березня 1850 року. Великдан отримав у спадок школу, пасіку, землі з медоносами й фруктовий сад – і за наступні двадцять девʼять років господарство не зменшилося. Засіяні медоносами поля сягали двохсот десятин. Місцеві старожили згадували, що вуликів у нього було до десяти тисяч. При школі працювала майстерня, де вулики виготовляли самі, і бібліотека на понад три тисячі книжок; щороку школа передплачувала девʼять періодичних видань.
Школа перебувала в підпорядкуванні Міністерства державного майна й користувалася правами навчальних ферм, тож директор щорічно звітував перед міністерством. Учнів надсилали з різних губерній. За описом Миколи Тереха, дослідника з НІКЗ «Гетьманська столиця», який працював із метричними книгами пальчиківської Троїцької церкви, школа навчала дітей селян, козаків, духовенства і дворян, а Великдан не допускав жодних змін у методиці, запровадженій Прокоповичем.
Утримання школи коштувало грошей. 1874 року Великдан звернувся по підтримку до Чернігівських губернських земських зборів. Земці відмовили з формулюванням, що місцеві жителі ніякої користі в існуванні подібної школи не вбачають.
1878 року школі виповнилося пʼятдесят. Великдана нагородили орденом святого Володимира 4-го ступеня – відзнакою, яку зазвичай отримували люди спадкового дворянства. Син, народжений поза шлюбом і записаний у паперах учнем, дістав її за школу, яку тримав майже три десятиліття.
Того ж ювілейного року і приїхав Костомаров. Розмова в саду пішла далеко за бджіл. Історик занотував, що господар відкрито обстоював Івана Мазепу: мовляв, коли Мазепу й не можна зовсім виправдати, то поставитися до нього треба поблажливо і вибачити перехід на бік шведів, бо царювання Петра I було для українців надто нестерпним своєю жорстокістю. «Скільки я не силкувався довести йому помилковості його поглядів – ніщо не допомогло», – писав Костомаров.
Українське тут не обмежувалося поглядами господаря. На пальчиківській пасіці зберігалося зібрання книжок, де кожен охочий міг узяти українське видання, – це була бібліотека, відкрита для сусідів. Микола Терех пише, що Великдан подавав свої праці й до україномовного журналу «Основа», який видавав у Петербурзі Пантелеймон Куліш; назв цих публікацій дослідники не наводять. Українською він розмовляв і в казенних установах: в одній чиновницькій реляції його репліки записані окремо, українською, – як ознака, що людина принципово не переходила на іншу мову.
Він помер 29 серпня 1879 року. Метричні книги пальчиківської Троїцької церкви записали померлого як колезького регістратора, Почесного громадянина, кавалера ордена святого Володимира 4-го ступеня Степана Петровича Великдана. Поховали 31 серпня на власній пасіці, поруч із батьком – біля тієї могили, яку він сам колись упорядкував: зробив грот, поставив за памʼятник вулик, власноруч зроблений Прокоповичем 1814 року, посипав піском доріжки, посадив дерева.
Далі все відбулося швидко. Царська влада ліквідувала школу того самого 1879 року. На майно наклали арешт, не описавши його. Пасіку, бібліотеку й архів продали з аукціону. Липи, які садив Прокопович, вирубали. Разом з архівом зник рукопис невиданої книги Прокоповича «Записки о пчелах» – і зникли його портрети. Частина архіву й речей з пасіки все ж уціліла: вони зберігаються в Конотопському краєзнавчому музеї.
Марія Малиновська, з якою Великдан прожив життя нецерковним шлюбом, після ліквідації школи оселилася з сином Федором у Бахмачі; там вона й померла 1900 року. Дітей у них було семеро: Федір, Іван, Петро, Данило, Варвара, Євдокія і Ганна. Іван виїхав на Кавказ.
2008 року колектив Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» встановив на місці поховання Великдана надгробну плиту.
Обличчя його ми не знаємо. Зображень Степана Петровича не збереглося, і про зовнішність доводиться судити зі слів пальчиківських старожилів: голене обличчя, без вусів і бороди, зовні подібний до Прокоповича, строгий вигляд і гучний голос. «Було, як гука кого, – згадував старий дід Іван Шлапак, – дак голос його чути за версту». Той самий аукціон, що розпорошив школу, забрав і портрети засновника, тому й досі немає впевненості, що на найвідомішому портреті Прокоповича зображений саме він. Батько і син, які півстоліття поспіль навчали пасічників, залишилися без облич обидва.
Про іншого батуринського пасічника, який паралельно з бджолами записував місцеву говірку, ми писали раніше: https://nashbaturyn.mmedia.com.ua/hladkyi-petro-baturyn/
Джерела:
Микола Терех. Степан Великдан – Пасічник від бога // газета «Порадник», 08.08.2014 – https://web.archive.org/web/20141006073201/http://poradnik.org.ua/category/22-dates/2926-2014-08-07-18-44-05
Великдан Степан Петрович – біографія, нагороди, наукові праці – https://uk.wikipedia.org/wiki/Великдан_Степан_Петрович
Прокопович Петро Іванович – школа пасічників, доля спадщини після 1879 року – https://uk.wikipedia.org/wiki/Прокопович_Петро_Іванович
Митченки – географія, історія Батуринської сотні, вулик 1814 року, школа 1828 року – https://uk.wikipedia.org/wiki/Митченки
Пальчики – школа бджільництва, аукціон, архів у Конотопському музеї – https://uk.wikipedia.org/wiki/Пальчики
Наталія Демиденко. Перша вітчизняна школа бджільництва: підпорядкування міністерству, відмова земства 1874 року – https://history.sumy.ua/methodical-materials/lessons-from-local-history/9180-persha-vitchyzniana-shkola-bdzhilnytstva.html
Пасічник Петро Прокопович: Костомаров у Пальчиках, доля пасіки після аукціону (за В. Різниченком) – https://tyzhden.ua/pasichnyk-petro-prokopovych-iak-vynakhidnyka-ramkovoho-vulyka-zatysly-v-ramky-rosijskoho-imperializmu/
Батуринська міська громада – склад громади від 12 червня 2020 року – https://uk.wikipedia.org/wiki/Батуринська_міська_громада
Світлини: з Вікісховища (Wikimedia Commons) та архіву «Українського тижня».
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Митченок, Пальчиків, місцевих пасік чи людей, які тут господарювали, – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Наш Батурин» / «Місцеві медіа»