Колись мальовниче село Осіч Батуринської громади, що в Ніжинському районі Чернігівщини занепадає. Майже половина хат стоять сумною пусткою. Похилені паркани, заросле чагарниками подвір’я. Давно закрита школа.
У селі складно отримати медичну допомогу й придбати товари першої необхідності. Рятує виїзна торгівля. Але й вона під великим питанням, коли на вулиці гуляє негода.
Тоді рятують лише відомі тільки місцевим стежки, якими вони й дістаються до місцевої крамниц. У село не ходять автобуси. Популярний вид транспорту – велосипед.
Молодь вже давно виїхала з Осічі в пошуках роботи та кращого життя. Основним доходом жителів села є живність, яку вони вирощують у своїх господарствах. Та з кожним роком і кількість худоби зменшується.
Разом із селом руйнується й кладовище, останнє місце спочинку. З приходом весни це питання постало особливо гостро. Подекуди впала огорожа, роками назбиране сміття, бур’ян, чагарники й старі аварійні дерева. На кладовищі можна побачити різні могили: є доглянуті, на багатьох встановлені пам’ятники, проте серед них є й занедбані, де вже давно ніхто не садив квіти і не запалював свічки. Як не прикро, але це реалії життя, які до того ж ускладнені війною.
Моя співрозмовниця – пані Катерина, яка в невтомній праці прожила свої понад 79 років. Жвава й непосидюча жінка все життя працювала дояркою, і навіть нині тримає корівку, обробляє город, порається по господарству.
- Вставати доводилося з першими півнями, о четвертій ранку. Важкувато було, – ділиться спогадами Катерина. – Але нічого – коли молодою була, це не відчувалось. Сил вистачало, щоб ще після роботи з дівчатами поговорити, поспівати. Ми часто вечорами збиралися. Всі були дружні: трудилися й відпочивали гуртом, разом справляли весілля, дні народження, готувалися на свята, підтримували один одного. Це у містах не знають навіть тих, хто живе по сусідству, а ми тут усі були як одна родина.
Разом із чоловіком, нині вже покійним, виховали 5 дітей. Нині радіє онукам та правнукам, яких хотіла б бачити частіше… За свій вік не була в санаторіях, ніколи не бачила моря. Та зовсім не засмучується.
- Подруг у мене лишилось небагато. Одних забрали діти до себе, інші хворіють, не часто виходять з дому. А дехто вже й спочиває на кладовищі. Тішить спілкування по телефону з подругою, яку донька з зятем забрали до себе у велике місто, – зітхає жінка.- А кожен ранок у селі починається зі щоденних клопотів по господарству – кури, гуси, свині, кози, корови, город. У кого що є, хто що може собі дозволити і на що вистачає сил.
Пані Катерина хоче доживати віку в своїй хаті, “поки ноги носять, а не микатися по чужих кутках”. Дома, каже, краще. Тут усе знайоме та рідне – і краєвиди, і небо, і рідна отча земля. І односельці, яких вже зовсім не багато залишилось, але без них життя стане зовсім інше, чуже.
На моє прохання сфотографуватися, соромиться та ввічливо відмовляється, бо, як каже «краса вже не та, що замолоду».
Фото авторки.
Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю інтернет-видання «Місцеві медіа»і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
Ольга Гаврилець, “Місцеві медіа”